Мирослав Маринович: "Церква має справу з феноменами духа, які є універсальними"

Тези виступу на семінарі у Коледжі Бернардинів

Париж, 30 листопада 2012 року
Високоповажне товариство!

Готуючись до цього виступу в Парижі, я шукав такої теми, яка би споріднювала церковні громади на Сході й на Заході Європи. Проте дуже швидко я усвідомив, що Церква має справу з феноменами духа, які є універсальними і «крос-культурними». Cаме дух людський формує єдиний цивілізаційний код, який дає можливість вловити єдині закономірності. Ось чому Церква у Франції може легко осягнути висновки, зроблені, скажімо, на прикладі України.

Моя молодість минула в умовах радянського тоталітаризму, й вінцем цього досвіду було десять років позбавлення волі в сумнозвісному ГУЛАГу. Можливо, тому мені краще увиразнюється характерна закономірність нашого часу, а саме: заміна брутальних, відвертих методик закабалення людей на не менш цинічні, але тонкі технології маніпулювання їхньою свідомістю. Френсіс Шеффер сформулював тезу, у правдивості якої ми всі переконуємося емпірично: «Сучасні уряди мають у своєму розпорядженні такі форми маніпулювання, яких світ раніше не знав».
Наслідки цього феноменальні: в нинішньому світі людина зберігає ілюзію свободи й перестає усвідомлювати, що її начебто добровільний вибір їй насправді нав’язано. Давно вже підмічено, що ворог роду людського часто імітує Божі настанови. Сказав бо Господь: «Вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці» (Єр. 31:33). Лукавий імітує ту саму дію: він вкладає в нутро людини зманіпульований ним вірус, і людина починає виконувати задану ним програму, сприймаючи її як свою.
Відтак непотрібними стають сибіри й ҐУЛАҐи, ідеологічні чистки чи геноциди. Держава зовні може виглядати цілком демократичною, хоч насправді встановлений нею контроль є не менш тотальним, ніж в умовах давніх тоталітаризмів.
Я особисто не впевнений, що Церква сьогодні виробила ефективні засоби протидії – як, до речі, не виробив їх і рух на захист прав людини. Здається, душпастирські практики Церкви і правовий інструментарій правозахисту все ще пристосовані здебільшого до грубих технологій відвертого насильства.
Ясна річ, брутальне насильство не зникло з реалій сьогодення. Але такі феномени, як жорстока розправа над демонстрантами в Сирії чи, скажімо, відверті махінації з виборчими бюлетенями в Україні, – це радше винятки, ніж правило. Це рудименти старої епохи, тобто ознака відсталості режиму, загрубілі «пальці» якого не спроможні оперувати делікатним інструментарієм тонких технологій контролю. Проте саме вони, тонкі технології контролю, щораз більше стають знаками нашого часу.
Осмислити цю проблему як нагальну потребу у сфері безпосереднього душпастирювання – це завдання, яке неминуче постане перед Церквою. Причому, здається, рівною мірою на Заході і на Сході.
Передусім Церква має під критичним кутом зору проаналізувати дотеперішні практики євангелізації та воцерковлення, максимально позбуваючись ідеологічної компоненти, яка відповідала минулим уявлення про Церкву. Припускаю, в давніші часи церковна ідеологія була засобом утримати вірних у єдиному стаді. Сьогодні така ідеологія є радше підставою для недовіри та упередження з боку вірних.
Важливо також відзначити, що, міняючи свої підходи, Церкві не треба буде радикально міняти об’єкт душпастирювання. Бо, як це було завжди, в епіцентрі всіх суспільних трансформацій перебуває людина. Тому спробуймо тепер поглянути на те, в якому стані вона перебуває.
На жаль, справедливим буде зробити такий висновок: сучасна людина стає легкою здобиччю маніпулятивних технологій, тому що внутрішньо готова до цього. По-перше, в її душі панує світоглядний релятивізм, а відтак місце абсолютної істини займають численні її інтерпретації, які однаковою мірою є допустимими та легітимними. У цьому хаосі інтерпретацій відстежити той, що зманіпульований владою, практично неможливо.
По-друге, для сучасної людини важливіше виглядати, ніж бути. Тому вона обирає ту позицію, яка їй видається найвигіднішою і найбезпечнішою. Однак це автоматично означає, що людина автоматично перестає бути спроможною на жертву. Готовність іти на жертву перестала бути візитівкою епохи. Ось чому спотворений духовний світ людини творить живильне середовище, яке сприяє успішності маніпулятивних технологій. 
Як свого часу комуністичний тоталітаризм був би неможливий без особливого типу людини – homo sovieticus, так і сучасна імітаційна демократія не постала б без homo imitans, тобто людини, яка імітує тип поведінки, який насправді їй не властивий. Причому зв’язок тут діалектичний: система формує людину цього типу і водночас людина цього типу стає опорою порочної системи.
Так для Церкви постає особливий виклик: хоч нова ситуація й не міняє об’єкт душпастирювання, радикально міняється глибина євангелізації. Сьогодні мало помістити паству всередині безпечної ідеологічної огорожі, яка покликана запевнити доброчесне життя. Душпастир змушений досягати найглибших мотиваційних пластів людської натури. Він мусить допомогти людині психотерапевтично витягнути на світ Божий найглибші зародки її екзистенційного страху. Передусім людина мусить усвідомити сам факт стояння перед Богом. Усвідомивши це, вона має, не лукавлячи, визнати перед Богом своє сокровенне єство. І врешті-решт, вона має привести це єство у відповідність із Божим задумом, навіть якщо це пов’язано з жертвою.
Кожна епоха в особливий спосіб увиразнює певні формули Євангелія, ніби підсвічуючи їхній сокровенний зміст. Здається, нинішня епоха тотальної імітації змусить нас по-новому прочитати відомі слова нашого Спасителя, які стали своєрідним маніфестом автентичності: «Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! - ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мт. 7:21).
Мирослав Маринович: "Церква має справу з феноменами духа, які є універсальними" Мирослав Маринович: "Церква має справу з феноменами духа, які є універсальними" Reviewed by Vasyl Markovych on грудня 02, 2012 Rating: 5

Немає коментарів:

На платформі Blogger.