Чому митрополит Андрей Шептицький став об’єктом радянських спецслужб

Людмила Бабенко
кандидат історичних наук,
доцент кафедри історії України
Полтавського державного педагогічного університету
імені В. Г. Короленка


Доповідь на конференції «Митрополит Андрей Шептицький: церковно-релігійна та громадсько-політична діяльність», Одеса, 2007


Якщо для вірних Української греко-католицької церкви в умовах сьогодення ім’я митрополита Андрея Шептицького продовжує залишатися харизматичним імперативом, то в наукових і політичних колах України та за її межами продовжується гостра полеміка з багатьох питань, пов’язаних з його світоглядом, діяльністю, політичними поглядами. Особливо рельєфно вона окреслюється в оцінках періоду діяльності митрополита в умовах радянської влади (1939 – 1941 рр.) та радянсько-німецької війни. Між тим історики все більше звертаються до вивчення цієї проблеми з огляду на роль УГКЦ у національно-визвольних процесах та значення діяльності А. Шептицького в організації національного за змістом і характером церковного життя. Предметом дослідження істориків стали основні етапи життєвого шляху митрополита [9; 15; 17], погляди на проблеми державотворення у його теоретичній і богословській спадщині [2; 6; 19] тощо. Різні аспекти душпастирської і громадської діяльності митрополита досліджували А. Колодний, М. Маринович, О. Боруцька та інші. Широке коло дискусійних питань обговорювалося учасниками міжнародної конференції „Митрополит Андрей Шептицький: дилема гуманістичного вибору в умовах тоталітарних режимів” (листопад 2005 р.). Як слушно зауважує М. Маринович, немає нічого несподіваного в суперечливих, часом протилежних, оцінках постаті видатного діяча серед зарубіжних наукових і громадських діячів, адже самі українці ще не дійшли згоди щодо визначення ролі А. Шептицького у вітчизняній історії [7, с. 21].


Отож залишається ще чимало проблем, які потребують детального з’ясування та аналізу. До таких належить, на наш погляд, тактика антирелігійної боротьби радянської влади з часу її встановлення в західноукраїнських землях. Однією з найважливіших складових її інструментарію залишалися органи державної безпеки (наркомат внутрішніх справ – НКВС, та Головне управління державної безпеки у його системі, а з 1941 р. – наркомат державної безпеки – НКДБ). Їх методи ліквідації православної та протестантських конфесій у 1920-1930-х рр. в УРСР були схвалені керівництвом більшовицької партії. Тому так званий „золотий вересень” 1939 р. став відправною точкою для розгортання відповідними підрозділами заходів по ліквідації впливу УГКЦ та її духовенства на суспільне життя.

Розширення джерельної бази дослідження стало можливим завдяки опублікованим документам з архівів спецслужб [8; 13; 14]. Разом з тим автором статті була опрацьована значна кількість оригінальних документів і архівно-слідчих справ ДА СБУ в контексті порушеної проблеми. Метою даного дослідження є спроба показати причини посиленої уваги з боку радянських спецслужб до провідника УГКЦ та його оточення, а також з’ясувати методи унеможливлення вільного функціонування структур УГКЦ в умовах радянської політичної системи.

Митрополит А. Шептицький опинився в центрі уваги російської політичної влади ще в роки Першої світової війни, коли Російська імперія намагалася реалізувати територіальні претензії на Галичину. Вони доповнювалися релігійною мотивацією щодо витіснення католицизму і унії з „исконно православных земель”. Як зазначає російський історик М. Твєрітін, вже тоді доля А. Шептицького „переймала уми військового і зовнішньо-політичного відомств Росії”. Урядові кола не приховували, що церковна і політична діяльність глави УГКЦ викликала роздратованість і бажання призупинити її, а самого митрополита „видворити з Галичини” [16, с. 405]. Так міністр закордонних справ С. Д. Сазонов називав діяльність Шептицького „вельми небезпечною для нас”, тобто Росії. При цьому пріоритет у визначенні методів знешкодження митрополита був відданий міністерству внутрішніх справ, з надр якого вийшов наказ начальнику штабу верховного головнокомандувача генералу М. Янушкевичу „знайти і заарештувати уніатського митрополита графа Шептицького, а також накласти секвестр на його бібліотеку і всі його папери” [16, с. 405]. Сам Янушкевич запевняв, що „живим чи мертвим доставить Шептицького”, а при потребі не зупиниться перед наказом „покінчити з ним”. І все ж уряд, назвавши митрополита „політичним злочинцем”, обмежився його арештом і засланням. Між тим, до Симбірської, Єнісейської, Томської губерній постійно висилали й десятки інших греко-католицьких священиків під приводом проявів з їх боку „шкідливої діяльності”, що порушувала „російські інтереси” [16, с. 406]. Отже, постать митрополита Андрея стала знаковою у шовіністичній політиці Російської імперії ще на початку ХХ ст.

З встановленням радянської влади у Наддніпрянській Україні, західноукраїнські землі опинилися поза її юрисдикцією у складі інших держав. УГКЦ на чолі з А. Шептицьким продовжувала справу оборони українських інтересів, використовуючи арсенал різноманітних засобів – від просвітницької і благодійної до політичних форм як у теоретичній, так і практичній площині. В одному з своїх пастирських послань він рішуче заперечує тезу про „недержавність” українського народу і стверджує його право на самостійну державу. Свою власну діяльність називає „визовом для тих, які вважають, що наш нарід завжди і постійно має комусь служити, а незалежність України треба заховати на вічну пам’ять, до гробу. Але так не є і так не буде, коліс історії повернути не можна” [15, с. 321].

Повернувшись із заслання, під час тріумфальної зустрічі його у Києві в 1917 р. А. Шептицький виголосив ряд ідей, котрі становили його бачення шляхів побудови Української держави. Тоді, коли політичні лідери Центральної Ради перебували в полоні альтернативи: автономія чи самостійність, митрополит вважав запорукою „вільного життя” України „обов’язкове відокремлення від Москви”: „Вона мусить стати незалежною державою, шукати собі союзників між іншими вільними народами і державами, які піддержали б її слушні вимоги та допомогли б в боротьбі проти московської агресії” [8, с. 5]. Дослідники зазначають, що митрополит вітав створення ЗУНР, вбачаючи в цьому перший крок до утвердження Української державності. Після підписання Ризького мирного договору в березні 1921 року між радянською Росією і Польщею він здійснив поїздку до Риму, де під час аудієнції у папи Бенедикта ХV вів переговори з представниками країн Антанти про долю ЗУНР, протестував проти насильницького приєднання Східної Галичини до Польщі та асиміляційної політики останньої.

Митрополит уважно аналізував ситуацію в радянській Україні. Особливо, як душпастиря, його турбувало порушення принципу свободи совісті і богоборча політика більшовиків. Найбільш повно і аргументовано, на думку дослідників, критика практики комунізму була висловлена Шептицьким у його посланні „Всечесному духовенству та вірним” 1936 р. Він різко засудив голодомор 1932 – 1933 рр., назвавши його „війною селянам”, сумував з приводу того, що „на Соловках гинуть тисячі й тисячі наших земляків з України”. Він також провів богослужіння „за припинення зневаги Бога й святотатства большевизму та за всі жертви переслідування християнської віри в радянській Україні, Білорусії, Росії в цілі упрошення закінчення тих переслідувань” [15, с. 332]. Митрополит здійснив теоретичне узагальнення сутності більшовицької ідеологічної доктрини, наголосивши, що „більшовизм перетворився на матеріалістичну поганську релігію”, яка „Леніна і йому подібних уважає неначе пів-богами, а брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, пониження жінки, знищення родини, знищення селянства і доведення всього народу до крайньої нужди вважає принципами свойого панування, хоч усі ці принципи є брехливими” [15, с. 332].

Відтак національно спрямована релігійна, політична, суспільна діяльність Андрея Шептицького перетворили його на одну з найавторитетніших постатей західноукраїнської спільноти, і, водночас, вразливих, оскільки вона викликала пильну увагу органів радянської влади. Простежуємо цікаву паралель у ставленні до митрополита з боку ідеологів російського самодержавства та більшовицької влади, котрих поєднував шовіністичний характер. Більшовики перейняли антиуніатську ненависть. Однак, якщо самодержавство дбало про усунення УГКЦ винятково як конкурента православ’я на конфесійному полі, то політика його наступників зумовлювалася комплексом інших за сутністю причин, зокрема, виключенням релігії з суспільного життя згідно з марксистською парадигмою, ворожими стосунками з Ватиканом як центром антикомунізму, сприйняттям УГКЦ як „агента Ватикану”. Так в аналітичній довідці на ім’я Сталіна про історію взаємовідносин православної церкви і Ватикану її автори недвозначно кваліфікують діяльність центру Вселенської церкви як „профашистську”, котра веде „наполегливу і систематичну боротьбу за поглинання православ’я католицизмом”. Уніатство, за оцінками радянських ідеологів, використовувалося для відтягування населення західноукраїнських земель від православ’я і як „перехідна сходинка до повного окатоличування населення західних районів, для відриву їх від Росії” [3, арк. 102]. Ця теза знайшла свій розвиток і надалі, зокрема, в процесі розгорнутої критики Ватикану напередодні Львівського собору 1946 р. В опублікованій доповіді Г. Костельника акцент також робився на експансіоністських методах поширення католицизму та неправомірності його вкорінення на українських землях [11, арк. 147-160]. Цілком відверто в тезах Дрогобицького обкому КПУ „Про історичні особливості Православної Російської і Західноукраїнської Греко-Католицької церков” зазначалося, що в умовах „боротьби націоналістів за самостійну Україну, підтримки їх Заходом, Греко-Католицька церква виявилася на боці цих контрреволюційних ідей і, замість того, щоб вести боротьбу за возз’єднання з православним сходом і визволитися від ненависного католицизму, ГКЦ зміцнює свої зв’язки з папою римським. В цьому реакційна суть ГКЦ” [10, арк.14].

На 1939 р. УГКЦ в Західній Україні становила потужну спільноту, на яку наштовхнулася радянська влада. Лише у Львівській області налічувалося 1308 церков, 830 священиків, 40 монастирів і понад 1070 їх насельників, тоді як православних - 5 церков і 8 священиків. Загалом у регіоні УГКЦ мала 4400 церков, 2950 священиків, 195 монастирів, 1610 ченців і черниць, 520 богословів, 10336 різних шкіл, а також 4,3 млн. віруючих [9, с. 113]. За даними Г. Костельника цифра віруючих становила 4 456 000 чол. [11, арк.158]. Нарешті, незаперечний авторитет керівника церкви Андрея Шептицького, котрий виразно окреслив свою державницьку позицію, відкрито виступив з критикою антирелігійної та репресивної політики радянської влади, зумовив постійний інтерес з боку радянських спецслужб. Чекісти і в міжвоєнний період відстежували й аналізували діяльність митрополита. Так у вересні 1935 р. нарком НКВС УСРР В. Балицький в доповідній записці за матеріалами кримінальних справ „Української військової організації” і „Польської організації військової” на ім’я Сталіна і Єжова вказує, що одним з натхненників „контрреволюційної роботи” вказаних угруповань був „глава Українського католицького союзу, відомий полонофіл і антирадянський український діяч у Львові митрополит А. Шептицький”. У документі його звинувачували у „популяризації фашизму”, антиколгоспній агітації серед польського населення, організації комітету допомоги репресованим ксьондзам як „тимчасово відсутнім у своїх парафіях”. На думку Балицького, митрополит уміло використовував як засіб зв’язку з „контрреволюціонерами” дипломатичні і наукові канали, зокрема, польське генконсульство у Києві і Всеукраїнську академію наук. Будь-яке посилення „уніатського руху” розцінювалося як „недопустиме”, що „може відіграти велику роль у здійсненні польського впливу на українське населення” [12, арк. 27-28, 36, 37]. А вже у вересні 1939 р. остаточно сформувалася думка: „Не покінчивши з Шептицьким, годі викорінити український націоналізм” [8, с. 6].

На початковому етапі радянізації влада не наважилася на відкритий наступ на греко-католицьку конфесію, арешти ще не набули масового характеру [1, с. 154-161]. В. Сергійчук висловив припущення, що цей позірний лібералізм зумовлювався з одного боку перебуванням значної кількості греко-католиків поза межами зони радянського впливу на землях Холмщини, Лемківщини, Надсяння, Закарпаття, з іншого – тим, що Гітлер не переслідував уніатів на окупованій ним території Польщі [13, с. 16]. Очевидно радянська влада побоювалася й відкритої конфронтації з місцевим населенням, щоб зберегти пропагандистський імідж „визволителя”. Постанова ЦК КП(б)У від 9 грудня 1939 р. нагадувала місцевим органам влади, що у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Рівненській, Тернопільській, Волинській областях „...ЦК встановлює порядок, згідно якого будь-яке вилучення приміщень, що належать костьолам, церквам, синагогам не може бути без попереднього погодження з ЦК КП(б)У” [18, арк. 45].

Однак стратегічна мета у ставленні до УГКЦ не змінилася, і органи державної безпеки в західних областях отримали директивні вказівки щодо методів антирелігійної роботи та її зосередження у відділах № 2 управлінь державної безпеки (УДБ) УНКВС. 12 грудня 1939 р. всім начальникам обласних управлінь НКВС була розіслана цілком таємна директива „Про агентурно-оперативну роботу по релігійниках у Західній Україні” за підписом наркома НКВС УРСР Сєрова [4, арк. 208-215]. У констатуючій частині документу керівництво націлює чекістів, що в умовах регіону агентурно-оперативна робота серед віруючих і духовенства набуває особливої ваги і „вимагає розумного і правильного вирішення агентурно-оперативних питань”. Воно переконане, що будь-які дії духовенства, пов’язані з релігійною агітацією серед молоді, „провокуванням масових волинок віруючих шляхом поширення чуток про закриття церков, арешти духовенства” тощо слід розцінювати як контрреволюційні, але з відкритими репресіями радило не поспішати. Для їх призупинення, поряд з оперативними заходами, на чекістські органи покладалася організація „широкої роботи по розкладанню церковно-сектантського активу” на ворогуючі угруповання. З цією метою рекомендувалося на місцях „у повній мірі використати наші агентурні можливості, вербуючи церковних авторитетів – попів, єпископів, ксьондзів, осіб з церковного активу, котрі мають вплив на віруючих”. Чекісти також мали на меті скористатися архівами польської розвідки і політичної поліції, щоб виявити й заарештувати їх „агентів серед духовенства і релігійного активу”.

Поряд з цим пильна увага органів держбезпеки була прикута до постаті А. Шептицького. Майже одночасно із згаданим документом з’явилося оперативне повідомлення 2-го відділу УДБ УНКВС по Львівській області про діяльність митрополита та характеристика його найближчого оточення, на якому накладена резолюція начальника цього ж відділу П. Дроздецького про необхідність взяття на облік „усіх націоналістів, що проходять по цьому зведенні” [8, с. 35-42]. А вже 31 грудня 1939 року заводиться агентурна справа під назвою „Ходячі”, фігурантами якої, крім А.Шептицького, стали ще 7 осіб [8, с. 43]. Як свідчать наступні опубліковані документи, чекістам удалося завербувати освідомлювачів з оточення митрополита, котрі надавали вичерпну інформацію про нього самого і його оточення, яка інтерпретувалася у відповідності до директивних документів. Джерелом інформації були також свідчення заарештованих релігійних і громадсько-політичних діячів, котрі дозволяли вибудовувати певні схеми слідства і оперативної діяльності. Наприклад, колишній генеральний секретар УНДО В. Целевич, перебуваючи під слідством, наводив чимало фактів, які використовувалися для компрометації митрополита як „антирадянського діяча” [8, с. 52-115]. Водночас самі чекісти зазначали, що інформацію з оточення Шептицького діставати дуже важко, а всі попередньо вжиті заходи виявилися „недостатньо ефективними”. Один з керівників припускав, що „очевидно, в цьому напрямку ми недостатньо рішучі і страждаємо недоліком агентурної думки” [8, с. 11]. З іншого боку, це позитивно характеризує моральні якості найближчих соратників очільника УГКЦ.

Про незмінність поглядів А. Шептицького свідчать його практичні кроки на захист інтересів віруючих і духовенства, що втілилися у листах на ім’я Генерального прокурора СРСР А. Вишинського та М. Хрущова. Він не погоджується з застосуванням 114-ої статті Кримінального кодексу до священиків, що відправляли службу в шпиталях і лікарнях (їх прирівнювали до державних і громадських установ), намагається захистити депортованих і висланих українців, які зазнають злигоднів і тяжкої праці, окремо наголошує на протиправності арештів духовенства та просить про їх звільнення. Спостереження за діями нової влади привели митрополита до висновку: „...На кожнім кроці відчувається більшовицька злоба, ненависть до релігії і священиків, і взагалі вороже виставлення до місцевого українського населення. ...Більшовики чваняться, мовляв, прийшли „спасати і визволяти Україну”, а на ділі вони всякими способами намагаються її тільки поневолити і руйнувати. Ось так вони грають комедію „визволителів і спасителів” [9, с. 17]. За таких умов конфлікт А. Шептицького з органами радянської влади був неминучим.

Як красномовний антирадянський крок митрополита А.Шептицького розцінювалося таємне висвячення в грудні 1939 р. у сан єпископа Йосифа Сліпого з оголошенням його наступником Галицької митрополичої кафедри. У кримінальній справі першого арешту Й. Сліпого 1945 р. слідчий неодноразово стверджує, що завчасне висвячення відбулося внаслідок „побоювання арешту митрополита Шептицького органами радянської влади через антирадянську діяльність” [5, т.1, арк. 126 зв.]. Матеріали слідства у справі Й. Сліпого безпосередньо містять численні факти звинувачення Шептицького в колабораціонізмі в роки фашистської окупації аж до тавра „агента абверу”, тісне співробітництво з ОУН – УПА, участь у проголошенні Української держави у Львові тощо, котрі вказують на очікуваний арешт А. Шептицького. Дослідники сходяться на тому, що від судового смертного вироку його врятувала фізична смерть. Проте ця проблема може стати темою окремого дослідження.

Радянські спецслужби у довоєнний період, як засвідчують документи, вносили деструктивні тенденції у внутрішнє життя УГКЦ, намагалися „розкласти” її керівництво, послабити вплив А. Шептицького на внутріцерковні процеси з метою наступної ліквідації церкви. Харизматична роль митрополита А. Шептицького в церковному житті з його виразною державницькою орієнтацією неминуче перетворювала його постать на об’єкт політичних переслідувань влади.
Список використаних джерел та літератури

Бабенко Л. „Вжити необхідних агентурно-оперативних заходів...”: Спецслужби у справі ліквідації Української греко-католицької церкви (1939 – 1941 рр.) // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Книга 1. – Львів: „Логос”, 2006. – С. 154-161.

Войналович В. А. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940 – 1960-х років: політологічний дискурс. – К.: Світогляд, 2005. – 741 с.
Державний архів Російської Федерації. – Ф. 6991. – Оп.1. – Спр. 29.
Державний архів Служби безпеки України (далі ДА СБУ). – Ф. 9. – Оп. 68. – Спр. 26.
ДА СБУ. – Ф. 6. – Спр. 68069. У 7-ми томах.
Кураш А. До питання про позицію митрополита УГКЦ Андрея Шептицького щодо процесів становлення українського самостійництва (1917 – початок 1930-х рр.) // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Книга 1. – Львів: „Логос”, 2005. – С. 332-339.
Маринович М. Андрей Шептицкий и дилемма гуманистического выбора // Зеркало недели. – 2005. - № 45 (573). – С. 21.
Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939 – 1944 рр.). – К.: Українська Видавнича Спілка, 2005. – 480 с.
Пащенко В. Греко-католики в Україні. – Полтава: АСМІ, 2002. – 615 с.
Російський державний архів соціально-політичної історії (далі РДАСПІ). – Ф. 17. – Оп. 125. – Спр. 313.
РДАСПІ. – Ф. 17. – Оп. 132. – Спр. 9.
РДАСПІ. – Ф. 671. – Оп. 1. – Спр. 243.

Сергійчук В. Нескорена церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу. – К.: Вид. „Дніпро”, 2001. – 492 с.

\Сергійчук В. Ліквідація УГКЦ (1939 – 1946). Документи радянських органів державної безпеки. Т. 1. – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. – 920 с.; Т. 2. – 804 с.

Суханова З., Сулима – Матлашенко Н. Андрей Шептицький: реалії хресного шляху // Сторінки історії України: ХХ століття. – К.: Освіта, 1992. – С. 318-334.

Тверитин М.М. Митрополит Андрей Шептицкий и Униатская церковь в России в годы Первой мировой войны. 1914-1918 гг. // Свобода совести в России: исторический и современный аспекты. Сборник докладов и материалов межрегиональных научно-практических семинаров и конференций. 2002-2004 гг. – М.: [Б.и.], 2004. – С. 404-423.

Тожецький Ришард. Митрополит Андрей Шептицький // Ковчег. Збірник статей з церковної історії. Число 1. – Львів: [Б.в.], 1993. – С. 109-121.

Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 1. – Оп. 16. – Спр. 18.
Яртись А. Проблеми державотворення у спадщині митрополита Андрея Шептицького // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Книга 1. – Львів: „Логос”, 2004. – С. 635-640.

Джерело http://www.cerkva.od.ua
Чому митрополит Андрей Шептицький став об’єктом радянських спецслужб Чому митрополит Андрей Шептицький став об’єктом радянських спецслужб Reviewed by Vasyl Markovych on жовтня 09, 2011 Rating: 5

Немає коментарів:

На платформі Blogger.